Історія Гайворонщини

"Історія - свідок минулого,
світло істини, жива пам'ять"
-

так говорили про цю найдревнішу науку
стародавні римляни.

 

А "якщо ти не знаєш свого минулого -
ти не достоїн майбутнього"
, -

вторили їм нащадки.

 

Безперечно, знання історії власної країни є однією з найважливіших рис цивілізованої людини.

Досліджують історію на основі двох джерел - писемних та речових.
Поділ цей, проте, досить умовний, оскільки частина джерел одночасно належить до обох груп.

Наприклад, речові пам'ятки з написами на них. Кожна група наукових джерел має
свою специфіку дослідження, і тому їх вивчають різні історичні науки.

Так, речові пам'ятки вивчає археологія.
Для вивчення дописемної історії людства археологія є не лише основною,
але й дуже часто єдиною наукою. Особливо важливе значення має археологія
для вивчення історії тих народів, які тривалий час не мали своєї  писемності.

 

______________

Історію Гайворонщини ми більш-менш знаємо  завдяки писемним згадкам, дослідженням Ю. Сицінського, Л. Солгутовського та інших.

Але як бути з тим періодом, коли писемності на території краю ще не існувало, а населення жило в період кам'яного віку?  В таких випадках на допомогу дослідникам приходить археологія.

Археологічні пам'ятки Гайворонщини сягають глибини VI-IV тис. до н.е.

Відомо, що давні племена вибирали собі місця для проживання як правило біля водойм з родючими ділянками чорнозему, незважаючи на те, який спосіб життя - кочовий чи осідлий землеробсько-скотарський - вони вели. На розміщення їх впливало ще й те, що людина обирала собі місце не лише зручне для оборони (глибокий яр), але й з мальовничою природою. І зараз, перебуваючи на місцях древніх поселень, захоплюєшся естетичним смаком давніх мешканців цих місць.

Першою археологічною культурою, що існувала на території нашого краю, вважається буго-дністровська періоду неоліту (2 пол. VI - поч. IV тис. до н.е.). Поселення її охоплюють територію лісостепу в басейнах Південного  Бугу та Дністра і тримаються річкових заплав. Археологи вважають її першою землеробською культурою на території України. Вона представлена передусім великою кількістю археологічних  знахідок: кремнієвими ножами і вставками для серпів, мотиками,  наконечниками дротиків та рибальськими гачками з кістки. На поселеннях можна побачити уламки кераміки. Орнамент її складають прокреслені лінії, композиції, що утворюють ялинку, наліпи у вигляді вушок. Подібні знахідки виявлені поблизу села Жакчик.

Найбільше поселення цієї культури досліджено біля сучасного смт. Саврань. Воно мало площу близько 0,3 га і тяглося вздовж надзаплавної тераси, обмежене рікою, гранітними скелями і  високим берегом. Житла були наземними або трохи заглибленими. Найбільший будинок був прямокутним, площею 6х5 м, кути були викладені камінням і укріплені стовпами, а стіни обмазані тином. У південно-західній частині будівлі знаходилося обкладене камінням вогнище, а біля нього скупчення уламків кісток та посуду, мотик та інших знарядь. Останні тотожні ранньо-три-пільським. Виявлено також поодинокі поховання - кістяки, скорчені боком.

На археологічних картах ареал буго-дністровської культури займає майже всю територію Гайворонщини, тому вивчення її є справою майбутнього і чекає на своїх дослідників.

В ІV тис. до н.е починається доба енеоліту. Буго-дністровська культура поступово змінюється трипільською. Характерно, що на Південному Бузі ці дві культури деякий час співіснують, аж поки перша не була асимільована другою.

Пам'ятки трипільської культури на Гайворонщині представлені більш як десятьма поселеннями. Місця розташування їх, зазвичай, тотожні буго-дністровським: біля річок, з грунтами, зручними для обробітку. На сьогодні відомі такі поселення: біля села Жакчик (два), біля колишньої Березовської ГЕС, два поселення на правому березі Південного Бугу навпроти Завалля (поле поблизу моста і т.зв. Шамраї, в урочищі Козачий Яр, біля села Казавчин (Довгий Яр), на західній околиці с. Тополі (правий берег ставка, біля т.зв. Хащуватського яру) та ін.

Археологічні знахідки представлено уламками посуду чорного, червоного, жовтого, сірого кольорів. Характерною особливістю трипільських поселень Гайворонщини є те, що всі вони належать до раннього та середнього періоду розвитку культури. Тому посуд прикрашався заглибленим орнаментом у вигляді пунктирів, хвилястих ліній, зигзагів, що символізували змію, сонце, зоране поле і тощо. Трапляється орнамент у вигляді випуклих людських облич та грудей. Подібний уламок кераміки знайдено на поселенні біля Жакчика. Обличчя містилося на невеличкому черепку овальної форми і мало горбатий ніс,  у верхній частині пробитий наскрізь (так були зображені очі), і рот, прокреслений орнаментом, який супроводжується домальовкою червоною, білою та чорною фарбами.

Трипільці, як відомо, вели досить активний спосіб життя. Мали розвинуте на той час землеробство і скотарство, займалися полюванням, ткацтвом та рибальством. Про це свідчить велика кількість знахідок знарядь праці, виготовлених в основному з кременю. Вироби з міді трапляються дуже рідко. Під час розкопок Березовського поселення  (1962-1965) археологи знайшли мідні рибальські гачки, голку і провушну сокиру-молот.

Серед знахідок на всіх поселеннях переважають кремнієві скребки різноманітної форми: круглі, овальні, трапецієвидні. Це були жі-ночі знаряддя праці. Скребками зчищали рештки м'яса та жиру з шкіри тварин перед їх вичинкою. За кількістю та якістю скребки на поселеннях не однакові. Так, поблизу Завалля трапляються досить великі екземпляри (до 5-6 см у довжину), а поблизу Козачого Яру скребків дуже мало і вони мають менший розмір.

Землю трипільці обробляли з допомогою мотик з різного матеріалу, передовсім з каменю, кістки та рогу. Так, на полі поблизу заваллівського поселення виявлено наконечник мотики з сірого шліфованого каменю розмірами 4х6 см, який своїми обрисами нагадував сапку. Подібну знахідку, але меншого розміру, виявлено на поселенні Жакчик. Тут також знайдено і мотику з оленячого рогу. Рогову мотику знайдено біля Козачого Яру.

Ниву трипільці жали з допомогою серпів із вкладишами. Такий серп являв собою ріг чи дугоподібну кістку з вузьким пазом у  внутрішній частині. В такий паз вставлялися трапецієвидні кремнієві пластинки. Закріплювали їх у пазу, очевидно, з допомогою смоли з домішками піску.

Зерно мололи три-пільці кам'яною зернотеркою. Крім того, не виключено, що користувалися макітрою з макогоном. Останні якраз і були виявлені в с. Жакчик. Макогін являв собою гранітний (базальтовий) циліндр довжиною 18 см. Ручка його добре виточена і відшліфована; сам циліндр покритий гранями згори донизу. Робоча частина стерта. Можливо, що це знаряддя  використовували для якихось ритуальних дій: розтирання магічного зілля, фарби тощо.

Трапляються на поселеннях і кам'яні сокири. Зокрема, поблизу Завалля знайдено уламок гранітної сокири з наскрізним отвором і округлим обухом, а також сокира із світло-жовтого каменю із шліфованою поверхнею. Сокири використовувались і як знаряддя праці і як  зброя. Прикладом може слугувати сокира, знайдена на річці Південний Буг біля Чемерполя. Вона являє собою виріб довжиною 15 см (ширина верхньої частини 3 см, нижньої - 5 см). Бокові сторони та лезо сокири добре відшліфовані.  Є також гранітна сокира з недосвердленим отвором.

Про мисливство та, можливо, бойові сутички трипільців свідчать численні знахідки кремнієвих наконечників стріл трикутної форми. Найбільше їх трапляється біля Завалля. Причому - з одного боку поселення, що, кілком ймовірно, свідчить про якість бойові дії. Наконечники ці мають різну величину і колір кременю. Проте на поселеннях Шамраї та Жакчик знайдені наконечники у вигляді вузького листка довжиною близько 5 см. Тут же знайдено кілька гранітних куль, які, очевидно, мали бойове призначення.

На більшості поселень можна побачити залишки трипільських жител. Як відомо, на ранньому етапі вони мали вигляд землянок, а потім - напівземлянок. Стіни їх випліталися лозою і обмазувалися глиною. Саме такі глиняні рештки  зустрічаються на місцях колишніх будівель. Зокрема, поселення біля с. Тополі представлено великою кількістю грудок обпаленої глини зі слідами дерев'яних конструкцій.

Найбільш показовим є поселення поблизу Жакчика: на місті стародавніх жител, посеред порослого травою степка лежать великі шматки червоної, коричневої глини. Багато з них мають відбитки полови і дерев'яних жердин, на яких ця глина кріпилася. Судячи із цих залишків, можна зробити висновок, що будинки розташовувалися в кілька рядів, що є характерною ознакою раннього і початку середнього періоду розвитку цієї культури. Обпалена глина - свідчення того, що трипільці періодично (один раз на п'ятдесят років) спалювали свої поселення, приносячи їх у жертву давнім богам.

Про високий духовний рівень трипільців свідчить і їх посуд. За найновішими дослідженнями, він не просто розмальовувався якими-небудь орнаментами, але й  був носієм певної інформації, мав ритуальний характер. Навіть непосвяченій в тонкощі археології людині стає зрозуміло, що подібний посуд виготовляв народ з високою духовною культурою.

На Березівському поселенні археологи виявили 20 типів трипільської кераміки. Це грушевидні амфори, горщики з концентричними колами, біконічні кубки, посуд на підставках.

На першому етапі розвитку поселення посуд має велику кількість шамоту. Далі переважає посуд з великим вмістом піску у глиняному тісті. Спочатку він мав поверхню чорно-металевого кольору.

Заслуговує на увагу столовий посуд раннього  періоду. Він прикрашений концентричними кругами, овалами; тут переважають геометрично-кутові мотиви. На пізніших етапах орнаментація кераміки ускладнюється.

Із розвитком поселення ширина ліній збільшується, а канелюри стають грубими, широкими і не завжди згладженими. Для розмальовки горщиків застосовувалася біла та червона паста, іноді - чорна. Наприклад, деякому посуду притаманні візерунки S-подібної спіралі. Основний малюнок зроблено білою пастою, обвитою чорною смужкою, котра в свою чергу підкреслена темно-червоною.

Трипільці - давні землероби на території України. Характер їх занять був пов'язаний з їхньою релігією. Вони поклонялися явищам природи, Місяцю, Сонцю. Тому вікна у своїх домівках робили круглими. Зван свастики - символ Сонця - можна побачити на їхньому посуді. Два амулети у вигляді сонця нещодавно знайдено на поселенні в урочищі Козачий Яр. Вони нагадують глиняний круг діаметром 5-6 см, в центрі якого прокреслено коло, а у верхній частині - отвір для шнурка. У розломі одного з них видно домішки ракушки та білого порошку (можливо, борошна).

Поклонялися трипільці жінці-богині Великій Матері, яка була символом урожаю та родючості. Численні глиняні статуетки цієї богині виявлено на пос. Жакчик. Всі вони без голови, зі старанно виготовленою нижньою частиною. Деякі з них мають заглиблений орнамент у вигляді закручених спіралей (сонячна символіка), ромбів (символ поля); інші без орнаменту, але з прокресленими ногами. На поселенні біля колишньої Березівської ГЕС знайдено фігурки з сильною стеатопією і конічними виступами замість рук і голови. Трапляються статуетки з дуже витягнутими вгору руками, а також із зігнутими в ліктях і припіднятими догори. Розміри їх різні: від 1,5 см до 3 см. Тут археологами знайдено також кілька десятків зооморфних статуеток.

В кінці ІІІ тис. до н.е. на території нинішньої України починається доба бронзи. Трипільська культура в нашому краї змінюється двоямною. Ця назва умовна і походить від традиції хоронити покійників у грунтових ямах з дерев'яними або кам'яними перекриттями. Зверху над ними робився земляний насип висотою до 20 м. Залишки таких могил - курганів і зараз можна побачити на полях поблизу населених пунктів, розташованих переважно уздовж берегів Південного Бугу (с. Чемерпіль, Березівка, Завалля, Хащувате). Відомо, що ямники вели кочовий спосіб життя,  і тому поселення їх дуже рідкісні. Крім того, на думку деяких дослідників, кургани також виконували роль стародавніх обсерваторій.

Крім кочовиків, на території нашого району проживали також осілі племена землеробів. Вони представлені т.зв. сабатинівською археологічною культурою (ХІV-XVII ст. до н.е.), назву якій дало с. Сабатинівка сусіднього Ульяновського району. Най-більш відоме поселення знаходиться біля Козачого Яру. Знахідки сабатинівської культури представлені уламками орнаментованого посуду з домішками графіту та невеликою кількістю кремнієвих виробів. Поблизу поселення знайдемо мідну сережку.

В період переходу від бронзового до залізного віку на території Гайворонщини мешкали кіммерійці (ІХ-VІІ ст. до н.е.). Як і ямники, вони були кочовиками, і так само залишили по собі курганні поховання. Так в полі поблизу Козачого Яру було виявлено курган з уламками  чорнолощеного посуду, який мав заглиблений орнамент у вигляді точок, ялинок. Орнамент заповнений білою пастою. Треба сказати, що допомогли виявити це поховання т.зв. "чорні археологи",  які в пошуках наживи буквально "розкурочили" давню могилу. Але уламки кераміки їх, очевидно, не зацікавили, тому й потрапили до рук крає-знавців.

Часто в курганах, крім основних, бувають поховання інших історичних періодів. В такому випадку покійника хоронили в курганному насипі.

У наш час більшість курганів зруйновано не лише природою, але й людьми. Трактор, переорюючи давню могилу,  часто зачіплює плугом і вивертає на поверхню давні поховання. Подібне сталося біля смт. Завалля. Плуг зруйнував могилу в насипі. На поверхні лежали рештки людського кістяка. За уламками обрядового глечика, який знаходився біля нього, вдалося встановити, що поховання належить до т. зв. Чорноліської землеробської культури (ІХ-VІІІ ст. до н.е.). Уламки чорнолощеного посуду мали орнамент у вигляді трикутників, заштрихованих лініями і заповнених білою пастою. Слід сказати, що жодного поселення чорноліської культури у нашому районі не виявлено, і така пам'ятка на сьогодні є рідкісною.

За кіммерійцями в нашому краї поселилися скіфи-землероби. Про це свідчить давньогрецький історик Геродот. Є відомості, що поодинокі знахідки скіфського часу виявлено біля Завалля, Солгутового та Березівки. Так, поблизу Завалля знайдено два бронзові наконечники стріл, а біля с. Березівки під час оранки поля - бронзове скіфське дзеркало VІ ст. до н.е.  Тепер воно знаходиться в Кірово-градському обласному крає-знавчому музеї. Дзеркало являє собою грушеподібний виріб, вирізаний із бронзової пластини.

З ІІІ ст. до н.е. в краї проживали кочовики-сармати. Про себе вони залишили пам'ятки - два курганні поховання біля Могильного та Завалля. В Могильному археологи розкопали сарматське поховання  із фаянсовими  скарабеями, датоване І-ІІ ст. Біля смт. Завалля під час будівельних робіт було розкопано курган періоду енеоліту, у насипі якого містилося поховання сармата. Це був молодий воїн, який лежав на дерев'яній пласі, застеленій войлоком. Правою рукою він тримав короткий залізний меч. В ногах його лежав глиняний глечик.

У ІІ-V ст.  лісостепову частину України і Гайворонщину, зокрема, населяли племена черняхівської культури. Більшість дослідників вважають її представників прямими предками українців. Поселення черняхівців найбільш численні у нашому краї. Розташовувалися вони в надзаплавних частинах річок і часто "накладалися" на поселення трипільців. Для прикладу можна навести схему розташувань поселень черняхівців уздовж річки Південний Буг: 

с. Чемерпіль (поселення тягнеться через усе село берегом річки); с. Березівка (через село); наступне - від савранського мосту до хвойного ліску, що на Юріївці; смт Завалля - два поселення (одно  ближче до Березівки, інше - до Салькового); смт Салькове; с. Казавчин; с. Солгутове; 

с. Хащувате; м. Гайворон. Поселення черняхівців виявлено нещодавно на східній околиці с. Тополі. Займають вони великий масив від 1 до 3 км уздовж річок.

Характерною особливістю поселень є величезна кількість сіроглиняної кераміки двох видів: залощеної - столової та грубо виготовленої для кухонних потреб. Трапляються уламки посуду з червоної глини. Це рештки привізних амфор з причорноморських римських провінцій, з якими вели торгівлю черняхівці. Цілі амфори у наш час знаходяться у річці Південний Буг біля Березівської ГЕС. Посуд здебільшого неорнаментований, але трапляється і з витіюватими наліпними валиками. Такий посуд (його уламки) знайдено біля с. Завалля.

Черняхівці займалися землеробством, обробляючи землю дерев'яним ралом із залізним наконечником. По-дібний наконечник знайдено біля Білої Скелі. Хоча ці племена жили уже в залізному віці, проте металевих виробів залишили дуже мало.  На території Гайворонщини виявлено, зокрема, бронзове кільце, залізну пряжку. Заслуговує на увагу знахідка з північної околиці смт. Салькового. Під час городніх робіт тут було знайдено бронзову фібулу (прикрасу-застібку), що являє собою Т-подібну фігуру.

Про заняття цих племен ткацтвом свідчать численні знахідки глиняних прясилець, які надівалися на веретено. Подібними знахідками багата земля нинішніх Березівки, Жакчика, Салькового.

У VІ-VІІ ст. на території району проживали давні слов'яни (можливо, уличі). В 1960-1961 р.р. на острові річки Південний Буг поміж Солгутовим і Гайвороном археологічна експедиція під керівництвом В. Бідзілля дослідила металургійний центр, де було виявлено 25 залізоплавильних печей. Вони були розташовані у прибережній частині острова, інколи окремими виробничими гніздами по 2-3 вкупі. За призначенням печі поділялися на два типи. Чотири з них - агломераційні - служили для попереднього обпалу руди. В овалі печі - розмірами 1,2 х 1,4 м з кам'яними  черенями та передпічними ямами. Стіни їх зде-більшого не збереглися. Більшість відкритих печей були власне горнами, призначеними для відновлення залі-за з руди. Горни наземного типу в плані округлі з діаметром 0,4-0,5 м і висотою до 61 см. Здебільшого вони виліплені з глини, деякі мали кам'янисті челюсті або кам'яний цоколь. Внизу передньої стінки горнів знаходилися  отвори челюсті (розміром 20 х 18 см), через які виймали крицю. Крім горнів, відкрито ряд ям - сховищ для зберігання руди.

Виявлено також напівземлянкове житло з піччю-кам'янкою. Речові знахідки на поселенні представлені срібною променевою сережкою та ліпною  керамікою: уламки сковорідок, біконічних горщиків і зерновиків з наліпним валиком.

Як бачимо, давня історія Гайворонщини багата і цікава. Багато сторінок її закрито для дослідників пластами землі та забуттям. Ця праця є фактично першою спробою дослідження такого раннього періоду. Написана вона на основі археологічних розвідок з 1996 по 2003 рік. Підйомний матеріал, описаний вище, зібраний на численних поселеннях та курганах. Випадкові знахідки потребують додаткової систематизації та вивчення. А це - справа майбутнього.

___________________

 

 

 

"ЯМНА КУЛЬТУРА НА ТЕРИТОРІЇ ГАЙВОРОНЩИНИ"

З кінця ІІІ тис. до н.е. бере початок ямна або давньоямна  археологічна культура. Як у переважної більшості археологічних культур, назва її умовна і походить від поховальних споруд у вигляді простих ґрунтових ям під земляними насипами. Іноді її називають ще культурою скорчених або пофарбованих кістяків.

Під час поховального обряду тіло небіжчика клали на бік, надаючи йому таким чином  пози дитини в материнському лоні. Цей ритуал, очевидно, мав символізувати повторне народження. Щоб надати тілу відповідного положення, його зв'язували.  Недарма бога підземного світу Яму стародавні арії, котрих деякі вчені ототожнюють з носіями ямної культури, називали "той, хто зв'язує померлих"  і зображували з мотузкою в руках. Потім тіло посипали вохрою - червоною глиною, яка символізувала вогонь, тепло, вічність життя. Зверху поховальну камеру перекривали дерев'яним  настилом і засипали землею, внаслідок чого утворювався конусоподібний насип у вигляді невеликої гори - кургану. Курган, до речі, в перекладі  з тюрської мови, означає "гора велична". 

Слід сказати про те, що кургани є першими монументальними спорудами на території України.  Їх зведення потребувало  величезних фізичних зусиль племені. Прості підрахунки показують, що для спорудження курганного насипу висотою 7-8 метрів потрібна була праця понад ста чоловік протягом 500-600 днів. Адже в давнину всі роботи виконувалися вручну або із застосуванням примітивних пристроїв. Деякі дослідники слушно гадають, що сучасний вигляд курганів мало чим нагадує їх первісну форму. В давнину, на думку цих вчених, вони мали вигляд величезних приземкуватих веж, круглястих у плані, з високою конічною шапкою.

В 1987 році в результаті роботи археологічної розвідки  під керівництвом М.Відейка  на території нашого району було зафіксовано 29 курганів. Зокрема, описані такі.

Поблизу Жакчика, на плато в західному напрямку, зафіксована група з 5-ти курганів з такими розмірами: №1 - висота 1,8 м, діаметр 20 м; № 2 -1 м/18 м; № 3 - 0,6 м / 10 м; № 4 - 2,2 м/ 20 м (тут колись була розташована гідрографічна вишка); № 5 - 0,7 м/15 м. В північно-західному напрямку зафіксовано три сильно розорані кургани висотою 0,5 м та діаметром 15 м. Біля с. Таужне в північно-західному напрямку біля дороги поблизу лісу виявлено три кургани, і ще два розташовані на городах, які відносяться до тієї ж групи. Їхні параметри: № 1 - 1,5 м / 25 м; № 2 - 2 м / 20 м; № 3 - 1м/20м; № 4 - 1 м/ 30 м; № 5 - 0,5 м/ 15 м.

В районі смт. Завалля в північному напрямку виявлено групу із шести курганів, розташованих по обидва боки дороги на Салькове: № 1 - 2 м / 25 м; № 2 - 2 м /20 м; № 3 - розкопаний тупиковою траншеєю, на поверхні якої простежуються камінці ( можливо, кромлех); № 4 - 1м/20 м; № 5 - 0,6 м /17м; № 6 - 0,5 м/15 м.

На північний захід від Салькового, біля дороги на Гайворон, було зафіксовано два сильно розораних кургани висотою 1 м та діаметром 15 м. На північ від села Струньків, на плато над річкою Ташличкою, було виявлено шість курганів, чотири з яких сильно розорані і ледве помітні, а два збереглися краще (2,5 м/30 м і 1 м/15 м). Цікаво, що на дореволюційних картах у цій місцевості можна побачити позначення дев'яти курганів. Щодо призначення курганів у вчених є кілька версій. Прибічники однієї вважають їх символами земельних угідь, які забирає на той світ покійник. Тож чим більшими на-ділами володів він при житті, тим вищим насипався курган. Крім того, кургани виконували роль орієнтирів у степу для давніх скотарів.

Прихильники іншої версії (академік Ю.О.Шилов) надають степовим пірамідам сакрального значення. Виявляється, що багато з них мають обриси черепахи, жаби, вагітної жінки тощо. А деякі за змістом поховань (розташування тіла та супроводжувальних ритуальних речей) перегукуються з давньоіндійськими міфами арійських племен - вихідців з Північного Причорномор"я, які завоювали Індію в ІІ тис. до н.е.

Похований під насипом покійник, на думку Ю.Шилова, був посланцем племені у світ предків, щоб вимолити для живих кращу долю. Крім того, кургани споруджувалися на так званих мантійських каналах , торсійні потоки яких зв'язують ядро планети із Сонцем та глибинами Всесвіту. Сучасні дослідники вважають, що ці потоки мають швидкість в мільярди разів більшу за швидкість світла. Торсійні потоки є інформаційними, тому недарма деякі з курганів виконували роль стародавніх святилищ. Отже, кургани виконували роль потужного трансформатора, що пов'язував Світ живих зі Світом померлих. Не даремно, мабуть, у Шевченковому "Заповіті" знаходимо рядки: "Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого, на Вкраїні милій..." Звернімо увагу на те, що "на могилі", а не " в могилі". Принагідно зазначу, що свого часу Тарас Григорович захоплювався археологією і, очевидно, щось знав про призначення українських курганів. Більшість з них на території Гайворонщини тепер дуже розорані в результаті сільськогосподарських робіт, а деякі знищені повністю. Повного їх обліку, на жаль, досі не зроблено.

Племена ямників (або аріїв, як їх називають деякі дослідники) займалися переважно кочовим скотарством: розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз. Все своє майно перевозили на возах. Рештки таких возів археологи знаходять під курганними насипами. Мандрівний спосіб життя спонукав кочовика до певного обмеження у побуті. Це стосується передовсім посуду, бідно орнаментованого, який був досить примітивним порівняно з трипільським (для чого виготовляти гарний горщик, який легко може розбитися під час походу?). Візерунок на посуді ямників - це ряди відбитків шнура, гребінцевого штампу, заштриховані трикутні фігури. Крім горщиків, трапляються також невеликі мисочки, інколи на ніжці. В похованнях ямників зустрічаються листоподібні вістря до дротиків, списів, трикутні, з виїмкою в основі, вістря до стріл, скребки, ножі, сокири та інші вироби з кременю, а також бронзові ножі листоподібної форми. Поряд з похованнями часто знаходять кістяне намисто, що складається з трьох типів прикрас: кістяних трубочок з гвинтовою нарізкою, молоточкоподібних шпильок з такого ж матеріалу і просвердлених зубів вовка, собаки.

Кургани ямників-аріїв височать нині в басейні Південного Бугу на вододілах біля Чемерполя, Ташлика, Березівки, Завалля, Могильного, Хащуватого та Гайворона як пам'ять про давніх мешканців нашого краю.

 

_____________________

 

 

"КОЗАЧЧИНА:
від сивої давнини до новітніх часів..."

Козаччина - унікальне явище не лише української, а напевне, і світової історії. Тради-ційно її появу історики відносять до кінця 15 ст., коли в так званому Дикому степу виникають поселення здобитчиків-уходників, чоловіків, які займалися сезонними промислами. Уже згодом в середині XVI ст. один із українських князів Дмитро Вишневецький для захисту своїх земель від нападів турків і татарів на одному із дніпровських островів збудував фортецю, яка одержала назву Запорізька Січ. Оскільки переселенці, а були серед них багато втікачів від феодального гніту, не підпорядковувалися жодній владі, то одержали назву" козаки", що в перекладі з тюркської мови означає "розбишака", "вільний, не пов'язаний зі своїм родом чоловік". Так до недавнього часу вітчизняними істориками трактувалася поява козаків та їх самоназва.

Та на даний час вже з'явилися нові дані, що дозволяють переглянути традиційні погляди на Козаччину. Вони базуються на археологічних відкриттях, зроблених українськими та іноземними вченими в кінці минулого століття. Зокрема, зацікавило науковців зображення на одній із кам'яних стел гробниці єгипетських фараонів військо так званих "народів моря", які певний час володіли Єгиптом. Воїни на цій стелі з поголеними головами та характерними зачісками, які дуже нагадують знамениті оселедці" запорізьких козаків. Характерно, що дане зображення датується періодом кінця II тисячоліття до н.е., коли на території нинішньої України мешкали племена сабатинівської культури. Цікаво, що воїни, зображені в єгипетській гробниці, тримають у руках короткі мечі, дуже схожі на ті, які виготовлялися на наших землях представниками даної культури.

Давньоіндійські міфи, принесені в Індію племенами аріїв із Північного Причорномор'я в II тисячолітті до н.е., розповідають про касту жерців-брахманів, однією із ознак яких була голена голова із довгим чубом, який, як виявляється, був не даниною моді, а необхідним атрибутом людини, яка мала бути в пос-тійному зв'язку з Небом, одержувати від нього необхідну інформацію - енергію. Така енергія потрапляла у мозок брахмана через довгий чуб у вигляді коси. Принагідно хотілося б пригадати образливе як на нинішній час прізвисько українця " хохол", яке, до речі, має теж тюркське походження і в перекладі означає "Син Неба".

При розкопках курганів періоду бронзи на території України часом знаходять поховання жерців з подібними зачісками. Тож такі артефакти нині дають підстави молодій генерації вчених стверджувати, що слово козак має не тюркське походження, а суто давньоукраїнське, яке пішло від нашого - "косак", тобто чоловік, який має зачіску у вигляді коси. До речі, російське слово "казак", має саме тюркське походження (від татарського "газак", значення якого уже згадувалося).

Згадку про одного з косаків - козаків знаходимо у хроніках візантійських істориків X ст., які описують ресшізх руського князя Святослава із візантійським імператором. Візантійці були здивовані тим, що до Константинополя князь приплив у простій полотняній сорочці, з виголеною головою та довгим чубом. Отож, мабуть, недарма за войовничий характер та характерну зовнішність відомий український історик М. Грушевський назвав Святослава "запорожцем на київському престолі".

X ст. в історії Київської Русі було зламом в духовному житті наших предків. Насильницьке утвердження християнства візантійського зразка з його нетерпи-містю до інших вірувань привело до повного винищення тисячо-літньої релігії наших предків. Язичницькі жерці-волхви, рятуючись від переслідувань влади, втікали в пониззя Дніпра, де на острові Хортиця заснували своє поселення. Через шість століть після того на цій священній землі саме тут виникла знаменита Козацька республіка з її неповторними звичаями, традиціями та військово- державною організацією.

Як пише козацький літописець Дмитро Яворницький, серед козацької громади була дуже поважна група людей, яких іменували характерниками. Характерник вмів заговорювати рани, чарами зупинити вороже військо. Як подейкують очевидці, міг на льоту ловити кулі та спрямовувати їх назад у ворога. А ще перекинутися у вовка чи іншого звіра та, блукаючи біля табору противника, вивідувати його плани. До характерників зачисляють багатьох знаменитих козацьких ватажків. Зокрема, полковників Івана Богуна, Семена Палія, Івана Сірка та інших. Загалом характерники були свого роду елітою серед козацького товариства, адже вони були нащадками косаків -брахманів-волхвів, знання яких передавалося від покоління до покоління лише обраним. Отож можна достеменно стверджувати, що Козаччина має набагато давніший вік, ніж було прийнято вважати.

З козацькою добою пов'язано чимало стереотипів. І до нині популярною є думка про те, що козаки були безпробудними п'яницями та гультяями. Але чи багатьом відомо, якої міцності була та козацька "оковита"? Або зовнішність справжнього запорожця? Подивімося на картини деяких художників. Зразком козака виступає такий собі огрядний чоловік із звисаючим животом, підперезаний широким поясом, з товстими пальцями на руках. Тут же постає питання: а чи міг такий горе-вояка оборонити від ворога бодай себе, не кажучи за його родину чи побратимів у бою? Елементарна логіка підказує, що такий козак мав загинути під час першої ж сутички! Тим не менше такий псевдообраз козака вкорінився у свідомості багатьох українців. Звичайно не без чиєїсь допомоги.

Отже, героїчна історія Козаччини бере свій початок у глибині тисячоліть. Косаки-козаки - споконвічні жителі української землі. Мінялися епохи, козацькі традиції, але любов до Вітчизни, пронесена ними крізь віки, живить поко-ління сучасників.

Чи була Гайворонщина козацьким краєм? Достеменно, що так. Про це свідчать не лише речові, але і писемні факти. І топоні-міка району стверджує, що на нашій території відбувалися певні явища, пов'язані з козацтвом. На думку місцевих краєзнавців, назва с. Казавчин має козацьке походження. Першу згадку про нього знаходимо в польських документах першої половини XVII ст. А в 1674 році знаменитий запо-різький отаман Іван Сірко пише листа до московського царя "із-под Козавчина над Бугом". Очевидно, військо Сірка стояло у глибокому урочищі на правому березі Бугу навпроти Завалля, пізніще назване місцевими жителями "Козачий Яр". Тут же, навпроти Козачого Яру, є брід, через який, можливо, преправлялося козацьке військо. Підтвердженням цього є знахідка у річці наконечника списа та залізного налокітника. В Заваллівському краєзнавчому музеї нині експонується наконечник татарського списа доби Козаччини, знайдений також в цьому урочищі. Характерно, що навпроти Козачого Яру на лівому березі річки простягається інший яр, прозваний Вовчим. Як розповідали місцеві жителі, тут колись знаходили золоті монети та стародавню зброю. Чому яр назвали Вовчим? Припускають, що пов'язана вона з іншим прізвиськом Сірка - вовк. Адже в давнину вовків називали "сірками". Якщо рухатися вверх вздовж яру, то можна вийти до групи курганів періоду бронзи. Як відомо, на деяких з них козаки будували знамениті вежі-фігури, з яких повідомляли про наближення татарської орди. Якщо врахувати, що один із таких курганів є найвищою точкою заваллівських ландшафтів і до недавнього часу тут знаходили монети та гарматні ядра, то можна припустити,що саме в цій місцині був розташований козацький сторожовий пост. Примітно, що і поле між Завалям та Сальковим до цих пір жителі називають Козацьким. За деякими свідченнями ці землі були потім подаровані імператрицею Катериною ІІ козаку Остапчуку. Про перебування козаків на теренах Гайворощини свідчать також і поодинокі знахідки відповідного періоду. Так, у селі Бандуровому було знайдено залізний наконечник стріли, а поблизу сіл Червоне, Могильне, Березівка - знамениті козацькі люльки-"носогрійки". Як свідчать писемні джерела, на території нашого району в другій половині XVIII століття існували козацькі зимівники - своєрідні хутори - поселення. Поки що відомо про два таких зимівники: поблизу міста Гайворона та села Хащуватого. Багато артефактів, пов'язаних з добою козацтва на території нашого краю, ще не виявлено.

Але нинішні мешканці Гайворонської землі вже сьогодні можуть з упевненістю сказати, що вони є нащадками знаменитих предків. Тож хочеться вірити, що ми будемо не лише гідними їх слави, а й передамо пам'ять про них прийдешнім поколінням!

 

___________________