В і ч е
п а м`я т і 

 

       Багатовікова історія українського народу - це, насамперед, літопис життя і смерті народу-великомученика, на долю якого було досить лиха. Майже кожне століття, як свідчать давні джерела, позначене чужоземними навалами, спустошливими війнами, голодними роками... Дивна історія Великого народу, що не мав навіть коротенького відтинку часу для перепочинку задля відновлення сил та енергії. Найбільших втрат Україна зазнала саме у ХХ столітті. Кривавим і тернистим видався її шлях до незалежності. Надто багато безіменних могил залишив по собі український народ, а скільки сліз і страждань забрали з собою ті хлібороби, яких позбавили права жити. Жахливим злочином проти власного народу став штучний голод 1932-1933 років. За механізмом творення і страхітливими наслідками його слід занести до книги найтрагічніших дат в історії людства.

       Попри те, що понад 50 років влада Радянського Союзу та її прихильники за межами Союзу свідомо замовчували Голодомор на Україні чи запевняли, що великого голоду в 1932-1933 роках не було, тисячі людей зберегли пам'ять про ці події. Дослідники Голодомору, особливо на заході, тривалий час не брали до уваги свідчень очевидців, звертались тільки до офіційних документів, які або заперечували факт Голодомору, або не вказували на його запланований характер. Вже через кілька років після Голодомору з'явилися друком поза межами України свідчення очевидців. Серед найперших досліджень тематики Голодомору є праці, ґрунтовані на свідченнях західних відвідувачів, таких, як Е.Аменде в книзі «Чи мусить Росія голодувати?» Специфічним джерелом інформації є документи періоду Голодомору в архівах країн, які мали дипломатичні представництва в Україні. Загалом тогочасні звіти іноземних консулів в Україні базувалися на подіях, які вони спостерігали самі, чи про які знали з особистих розмов з різними людьми. Цікаво, що у 1983 році США створили спеціальну комісію конгресу з дослідження Голодомору (це в той час, коли в СРСР було заборонено навіть публічно згадувати про голод 1932-1933 років!). Її очолив американський історик Джеймс Мейс, якого (посмертно) 26 листопада 2005 року В.Ющенко нагородив орденом Ярослава Мудрого. У 19 пунктах висновків цієї комісії, затверджених Конгресом США, засуджено бездіяльність та свідоме замовчування про Голодомор тодішнього уряду США, а також визнано, що це була спланована акція Москви проти українців. Після 4-річної роботи комісії Конгресу США була сформована незалежна міжнародна комісія з висококваліфікованих юристів різних держав світу, яка створила порівняльну таблицю приросту і втрат населення СРСР, Росії, Білорусії та України за даними переписів 1926 і 1939 років, що подавалися у радянських джерелах. Виявилося, що в Росії та Білорусії за ці роки спостерігався приріст населення (відповідно, +28,0 та +11,2 відсотка, а в Україні - значне зменшення ( - 9,9 відсотка) . Саме в ці роки за кордоном з'явилася книга авторитетного американського дослідника, професора Стенфордського університету Р.Конквеста «Жнива скорботи». Роберт Конквест переконаний, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону... Знищували не тому, що вони були селянами, а тому, що були вони українцями-селянами» . В цих умовах, коли світ відкрито заговорив про Голодомор радянська влада змушена була визнати наявність такої прикрої сторінки в історії радянської України, як голод 1932-1933 років. Відтоді в суспільстві триває полеміка навколо інтерпретації Голодомору. В 1989 році з'явилася праця С. Кульчицького «Демографічні наслідки голоду 1933 року на Україні», яка започаткувала в Україні демографічні дослідження Голодомору. В 1990 році побачила світ книга-збірник документів «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Всі ці книги стверджують, що голод - штучний, спрямований на підкорення селянства. 

     Дослідники в ХХІ столітті мають доступ до архівів, розсекречуються колись таємні документи, збираються свідчення очевидців Голодомору. Більшість сучасних істориків пішли далі. Вони документально доводять, що Голодомор 1932-1933 років є геноцидом проти українського народу. Важливе місце тут займає праця С.Кульчицького "Голодомор 1932-1933 рр.як геноцид: труднощі усвідомлення", яка побачила світ зовсім недавно, у 2007 році. На підставі багатьох документів і свідчень автор встановлює, що Голодомор 1932-1933 років в українському селі являв собою результат замаскованої під хлібозаготівельні акції вилучення у селян всього наявного у них продовольства, з метою придушити бунтарський дух українців. Цікавою й змістовною є стаття відомого українського дисидента, народного депутата Левка Лук'яненка «У листопадові жалобні дні». Він пише, що «із 556 осіб, які обіймали вищі адміністративні посади в комісаріатах, компартії та репресивних органах, понад 450, тобто більше 80 відсотків, були євреями» . І ось цей «уряд радянської держави» прагнув знищити українців тому, що вони прагнули до національного самовизначення. «Голодомори виявилися більш дієвою зброєю, ніж депортації, військові експедиції і розстріли на місці...» 

      70-та річниця Голодомору стала подією світового значення. У травні 2003 року Верховна Рада України ухвалила звернення до народу України, в якому Голодомор 1932-1933 років визнано актом геноциду. За це проголосували 226 депутатів різних ідеологічних напрямків. Комуністи тоді демонстративно залишили зал. 10 листопада 2003 року на Генеральній Асамблеї ООН було оприлюднена Спільна заява 36 країн, у якій висловлювалося співчуття українському народу. Однак у ній бракує основного: визнання голоду геноцидом. Геноцид є категорією міжнародного права. Відповідно до «Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року міжнародне співтовариство зобов'язується притягати до відповідальності за цей злочин навіть осіб, які були в своїй країні наділені за конституцією вищою владою. Немає потреби притягати до відповідальності винних за голод-геноцид - вони в могилі. Йдеться про інше. Ми - є нація і повинні пам'ятати про своє минуле, не дозволяти перекручувати, фальсифікувати, ховати від світу нашу правду. Ми повинні якнайточніше відтворити сторінки минулого заради мільйонів невинно убієнних душ; заради мільйонів людей, які десятками років носили в серці це приниження й почуття меншовартості. Кожен повинен знати, що відбувалося в ті буремні роки в їх районі, місті, селі і найголовніше - в їх родині...

 

З а г а л ь н і   в і д о м о с т і
п р о   Г а й в о р о н с ь к и й   р а й о н


       Гайворонський район розташований у західній частині Кіровоградщини і є найвіддаленішим від обласного центру. Після третього поділу Польщі Правобережжя, в тому числі і Гайворонщина, приєднано до Росії. Територія району входить до Подільської губернії. У 1923 році утворено Хащуватський район, який був переданий у 1932 році до складу Грушківського району.

       До 1925 року територія Гайворонщини належала до Гайсинської, а потім до Первомайської округи, а після ліквідації округів - у 1932 році - до Одеської області. У 1933 році Гайворон стає центром Грушківського району. В 1935 році утворено Гайворонський район. Після чергового адміністративного поділу України район у 1954 році передано з Одеської до Кіровоградської області. 1962 рік. Утворюється укрупнений Ульяновський район, до якого приєднуються Гайворонський і Голованіський райони. Відновлено Гайворонський район у січні 1965 року. Зараз на Гайворонщині 16 сіл та два селища міського типу. Це такі населені пункти, як - Жакчик, Бандурове, Берестяги, Вікнино, Долинівка, Казавчин, Котовка, Могильне, Мощене, Солгутове, Соломія, Тужне, Тополя, Хащувате, Чемерпіль, Червоне, Завалля, Салькове. Населення району становить приблизно 42 тисячі чоловік. 

       Отже, в лихий 1932-1933 рік територія Гайворонщини входила до Одеської області. 

 

Г о л о д о м о р
н а   Г а й в о р о н щ и н і :


ЧОМУ І ЯК?


       У 1929 році пленум ЦК ВКП(б) прийняв рішення про суцільну колективізацію. Це було викликане тим, що для здійснення індустріалізації потрібен був хліб. А в умовах тоталітарного режиму колгоспами легше керувати, ніж розрізненими селянськими господарствами. 

       У 1929 - 1930 рр. у Гайвороні, Струньковому і Ташлику утворено колгоспи "Червона зірка", "Червоний промінь", імені Чубаря. Офіційно колективізація проголошувалася добровільною, але проводилася насильницькими методами. Ця політика викликала впертий опір селян. Про те, що селяни Гайворона не бажали вступати в колгосп свідчать наступні слова жительки м.Гайворона Дзіговської Мотрони Никифорівни, 1912 р.н. (додаток 8.1.1): «Коли в 1929 році формувався перший колгосп, відбирали поля, тварин, борони - народ бунтувався, вночі повертав собі своє майно». До тих громадян, які не хотіли вступати в колгосп, представники влади застосовували різні примусові заходи: забирали силоміць майно, виганяли сім'ї з хати, тобто, проводили «розкуркулення» заможних селян і середняків. «Мій батько Швець Максим був добрим господарем...» - згадує жителька м.Гайворона Швець Феодосія Максимівна, 1913 р.н.(додаток 8.1.2). «Порались коло землі всі: і дорослі й діти. Вставали вранці з ранковою зорею і йшли на поле працювати. Поверталися, коли вже смеркало. Щодня з поля йшли втомлені, знесилені. А «бідні», ті що не хотіли працювати, кожного дня сиділи під грушею й співали!.. Завдяки важкій щоденній праці батько купив ще землі, коней, овець... Але його оголосили «куркулем», все майно конфіскували. До речі, ось ті «бідняки», що не працювали й були активістами: проводили обшук, вигнали нас з хати. Батька Максима відправили до в'язниці, де він і помер від тифу. Матір та четверо дітей залишились зі своїм горем один на один».

       Колективні господарства в кінці 20-х - на початку 30-х років були створені в усіх населених пунктах Гайворонщини. Наприклад, у селі Мощеному було створено чотири колгоспи - імені Петровського, "Нове життя", "Наша праця", імені Сталіна. В селі Могильному у 1929 році було організовано 7 ТСОЗів (товариство спільного обробітку землі), які називались "Перша скибка", "Червона нива", "Правда", "Перемога", "Трактор", "Партизан" і "Комунар"; у 1931-1932 роках після їх об'єднання стало три колгоспи. Але, за свідченнями старожилів, не всі селяни мали бажання записуватись у колективні господарства. 

     Політикою насильницької колективізації було знищено найбільш працьовиту частину селянства. Створивши колгоспи держава встановила над ними всеосяжний контроль. У 1932-1933 роках спалахнув страшний голод. До цього голоду держава штовхала село, яке відмовилося прийняти колгоспну систему, від початку колективізації. Голод торкнувся всіх населених пунктів Гайворонського району. Старожили розповідають по різному щодо урожайності 1932 року. Наприклад, Шепета Кирило Євстадієвич, житель с.Бандурове, 1926 р.н. розповідає, що «протягом 1932 року не випало жодного дощу, на дорозі було 5-7 сантиметрів пороху». А Марущак Олександра Феодосіївна (додаток 8.1.4), жителька м.Гайворона, 1922 р.н. свідчить, що «врожаї 1930-1932 років були багатими... І от у 1932 році врожай був «незбираний», не було куди хліб дівати. Робили тік на полі... Але нам його не давали. Люди вночі почали розбирати ті ворохи на полі і забирати хліб додому. Почалася «викачка» хліба. Ходили шукали й забирали зерно чужі люди... раніше на них говорили «старці», бо вони були бідними, у свята сиділи коло церкви з мисочками. А під час голодомору їх поробили начальниками і вони забирали хліб в людей... робили, що хотіли».

       Майже всі очевидці Голодомору розповідають, що в 1932 році був гарний урожай. Але у 1932 році представники влади повимітали селянські засіки. Хліб забрали не тільки з колгоспних комор, але й з домоволодінь колгоспників та одноосібників. Активністю відзначалась так звана "буксирна бригада", або, як її ще іменували, "червона валка". Ця група "активістів" їздила селом разом з уповноваженим з району і з кожного двору насильно забирали все, що могло бути їстівне. В більшості населених пунктів члени «буксирної бригади» ходили неозброєні з металевими шпичками, якими «протинали землю в хлівах, стіжки соломи, шукаючи заховане насіння» (Коваль Надія Петрівна, жителька с.Казавчин, 1927 р.н.). За свідченнями Мельника Захара Прокоповича, жителя смт.Завалля, 1924 р.н. люди, які ходили по хатах часто застосовували фізичне насилля, були факти катування, виколювання очей.

       Люди щоб вижити їздили на заробітки до західної України, в Одесу, Ленінград... Міняли коштовні речі на продукти. «В тридцяті роки були магазини «торг-сін» - туди здавали коштовності, навіть і золото, а в обмін получали продукти» - згадує Соколик Федір Семенович, 1919 р.н., житель с. Таужне.

      Хто працював у колгоспі - давали їсти. Але це була не їжа, а знущання. Ось, що пише Матієнко Євдокія Денисівна, жителька с.Гайворона, 1919 р.н.
«У колгоспі їсти давали один раз на день. У величезному котлі таке, хоч за вітром пусти! Вода свята! Кинуть з кіло крупи перлової... Помиї. Отака картопелька - одна другу нагоне. Без хліба... Я пухла була... А робити треба було» План хлібоздачі був доведений до кожного двору. Якщо ж селянин не мав зерна, то з нього вимагали сплатити його вартість грішми. А коли й грошей в господаря не було, то забирали з хати навіть окраєць хліба, квасолю, останню крупу. В деяких селах Гайворонщини поряд з продуктами забирали й речі: кожухи, посуд, меблі.

      Щоб уберегтися від голоду, люди ховали зерно або інші харчові продукти, закопуючи їх на городі або в саду і навіть під собачою будкою, під гноєм, замуровували в стіні або в печі. Зібране зерно звозили до хат, з яких виселили "куркулів". Так, приміром, у колгоспі імені Петровського в с.Мощеному зерно звозили до хати розкуркуленого Максима Олійника. З його хати збіжжя відправлялось на Хащуватську залізничну станцію.

     Багато горя заподіяла "буксирна бригада" в селі Мощеному. Ось, що розповідають старожили села: бабусю Мотрону, по чоловіку Зенониху, сільські "активісти" безпідставно вигнали з хати, повалили піч. І довелось жінці шукати притулку. А в Парфенія Скрипника, який зачинився в хаті і не хотів іти записуватись до колгоспу, знесли солом'яний дах. У заможного господаря Дем'яна Сойки розібрали дерев'яний дах, який використали для будівництва колгоспної конюшні. "Розкуркулили" і Євгенію Продан, її сім'ю вигнали з хати, а сама жінка з чотирма дітьми змушена була іти шукати житла. В кінці села викопала землянку і там проживала. Двоє її діток померли з голоду, а два сини вижили і в 1941-му році були мобілізовані на фронт, де й загинули.

       Свідки Голодомору розповідають, що в с.Котовка відбувалися такі події: в центрі Котовки, у колишній хаті єврея, для тих, хто вступив до колгоспу, варили і видавали «бевку» і по шматочку хліба. Говорять, що одна дівчина з тими нехитрими харчами, ідучи додому повз цвинтар, побачила, як хтось із могили підіймає руки і кличе на допомогу. Злякавшись, вона побігла до людей, які жили поблизу, і розповіла їм про це. Коли односельці підійшли до ями, де ховали померлих, то впізнали сільську жінку. Як виявилось, вона прийшла до ями, яку не засипали, бо майже щодень ховали померлих з голоду, і спустилась туди, щоб поправити тільце своєї дитинки. Але самотужки з глибокої ями вибратись не змогла і кричала, звала на допомогу, яку їй і надали. Старожили згадують, що тоді в колгоспі двох чоловік краще годували за інших, щоб вони мали силу. Їм виділили кінну підводу, якою вони щоденно об'їжджали всі вулиці селі і збирали покійників. Люди вимирали сім'ями і хати їх стояли пустками. Ось, що згадує Гречка Тетяна Кіндратівна, 1914 р. н.: «Моя мати померла у 1931 році і напівсиротами залишились сім її доньок. Батька заарештували і безпідставно засудили за вказівкою влади. Ми залишились самі і дуже плакали. Найменшій сестрі було всього два рочки. Старші за віком сестри ходили на заробітки. Не знаю, як нам вдалось тоді вижити. Злодії розікрали майже все, що у нас залишилося. Хату свою опалювали, розбираючи на дрова наші хліви і тини. Їсти не було що, і ми варили лободу. Як виросли бурячки товщиною в пальчик і поспіли сливи, то я смажила їх у печі. Це була основна їжа. Нелегкими видалися 1934 і 1935 роки. Вступивши до колгоспу у 1935-му я отримувала по 2 копійки на трудодень і по 300 грамів зерна. Цього було занадто мало, тому й бідували».

      Очевидці згадують, що ховали померлих без трун (бо не було з чого і не було кому їх робити). Багатьох опускали у спільну могилу хто в чому був. Вимирали цілі сім'ї. Тільки навесні 1933-го, хто дожив, міг зварити з бур'яну юшку, спекти з листя коржика. А в жнива - знайти колоски і з'їсти зерна.

    7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови «Про охорону майна промислових підприємств, колгоспів і кооперації» та «Про зміцнення соціалістичної власності», згідно з якими крадіжка державного, колгоспного майна каралася розстрілом, або ж позбавленням волі від 8 до 10 років. У народі ця постанова одержала назву "Закон про п'ять колосків". За свідченнями жителі Гайворонщини також отримували покарання за збирання на полі колосків. Поля суворо охоронялися самими жителями за це вони отримували 300 грам хліба. «Знаю, що за найдені колоски саджали в тюрму на п'ять років» - згадує Томачинський Іван Онисимович 1923 р.н., житель смт.Завалля. - «В Заваллі біля полів стояли вишки, для охорони врожаю». 

      Село Хащувате було єврейським містечком і за свідченнями старожилів їм було легше жити під час голоду. До того ж вони допомагали вижити підчас голоду і українцям. Ось що пише Гарник Степанида Мефодіївна, 1918 р.н., жителька с.Хащувате: «Ми жили поруч з євреями, а вони завжди вели якийсь гешафт, обміни, позички. Ось так ми серед євреїв і виживали»

       Аналізуючи свідчення очевидців можна зробити висновок, що легше перенесли голод в таких населених пунктах, як Завалля, де працював графіткомбінат «Багатьох від голодної смерті спасав наш завод - давали по 600 грам чорного хліба» - розповідав Мельник Захар Прокопович, житель смт.Завалля, 1924 р.н. ; Сальковому, там було побудовано цукровий завод; в Гайвороні, де нарощувала свою міць залізнична дорога, працював млин. Ось, що розповідає Дарзінська Мотрона Никифорівна, 1912 р.н., жителька Гайворона: "Багато в наших краях було приїжджих людей. Тому що працював тут державний млин. І працівникам не вдавалося таємно виносили те, що там переробляли. Тож в нас на базарі з-під поли можна було купити рис, якісь крупи, висівки чи комбікорм. Продавали й так звану "мучку" - пил, що змітали в млині з підлоги. В ній було багато піску - жувати не можна було, але люди купували і їли. Тому млин спас багатьох не тільки місцевих а й приїжджих людей".

       Ось такі події відбувалися на Гайворонщині в той далекий 1932-1933 рік.

 

Д о л я   д і т е й 
в   р о к и  г о л о д о м о р у
1 9 3 2 - 1 9 3 3


Діти... Це радість, це надія на щасливе майбутнє родини, Батьківщини, нації... Часто чуємо фразу: "Діти - це квіти". Саме так. Вони, як ті квіти прикрашають наше життя, роблять його неповторним, щасливим... Та про це зовсім забули ті, що організували штучний голод. Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше позначилося на дітях. Вони були найменш захищеними, не брали участі в колгоспному виробництві, а відтак не одержували мізерних 100 - 300 грам хліба на працюючого. 

А скільки їх не народилося, було фізично і духовно понівечено? Селян довели до такого стану фізичного виснаження, що батьки убивали своїх дітей, аби прогодувати людським м'ясом інших, які зосталися. Наприклад, у 1932 р. був страшний випадок, коли матір з'їла свого шестирічного сина. «Наша мама підозрювала, що та може таке вкоїти» - розповідає жителька с.Казавчина Коваль Надія Петрівна 1927 р.н. (додаток 8.1.5). - «і забрала хлопчика до нас. Але через два тижні та його таки забрала. І за кілька днів сусід у пошуках свого собаки разом із міліціонерами в неї на подвір'ї виявили голову й ручку хлопчика, а в печі - казан із м'ясом. Жінку десь забрали і з того часу так її ніхто і не бачив».

Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвами людоїдів, від фізичної розправи над ними, від самогубств. Переважно помирали від голоду. Найчастіше помирали діти до трьох років. 

 

Про дитячу безпритульність свідчить і мережа ясел, якою мали забезпечити знедолених дітей. Ясла в 1932-1933 роках були майже у всіх населених пунктах Гайворонщини.

Для забезпечення життєздатності дитячого організму: необхідно було щодня спожити 300 г хліба, склянку молока, пів'яйця, 5 г цукру, жирів і|25 г м'яса. Такої норми не мали навіть робітники промислових підприємств, а діти тим паче. Уряд дбав про новобудови, п'ятирічки; зводив підвалини «світлого майбутнього». Коли населення Гайворонщини голодувало у січні 1932 року вийшов перший номер районної газети "Шлях комуни"... Видавалися відомчі газети "Топка", "Сигнал політвідділу", "Правда залізничника"... Проведено реконструкцію залізничних майстерень... На Гайворонській залізничній дільниці ширилося соціалістичне змагання за водіння великовагових поїздів... У 1928 р. відкривається ветеринарно-фельдшерський пункт, який надавав ветеринарну допомогу місцевому колгоспу "Червона Зірка", здійснював експертизу м'ясо-молочних продуктів на ринку... А голодні діти мріяли про рятівний шмат хліба...

Таким чином, дитяча смертність засвідчує глобальний характер Голодомору і катастрофічні наслідки для українського народу, що позначилися на сучасній демографічній ситуації в Україні. Сумно й страшно про таке згадувати. А народ наш це пережив. Коли вбивали! дітей, які на колгоспному полі збирали нікому не потрібні колоски. Більшого злочину й ганьби не буває...

Н а с л і д к и   г о л о д о м о р у
1932-1933 


      Державна інформація про голод, що надходила з багатьох джерел, у деталях була відома вищому керівництву партії й держави. Але замість того, щоб рятувати селян, держава посилила тиск на них, прагнучи за будь-яку ціну виконати плани хлібозаготівель. На місця були направлені надзвичайні комісії ЦК ВКП(б). В Україні хлібозаготівельну комісію очолював В. Молотов, який діяв особливо жорстоко. Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув Л. Каганович. Він привіз директиву Й.Сталіна про здачу - в разі невиконання плану хлібозаготівель - насіннєвих фондів. Обласне керівництво одержало телеграму за підписом вищого керівництва УСРР з категоричною вимогою в найстисліші строки «ліквідувати саботаж».

      Голодомор 1932-1933 рр. спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і стариків. Траплялися численні випадки канібалізму. Села обезлюділи. Живі не мали сил ховати померлих. А в цей час на сусідніх залізничних станціях, у елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба.

      Голод, що розпочався у 1932 році, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. Залишившись без хліба, люди їли котів, собак, щурів, кору, листя, скойки з Бугу. Ось як згадує початок 1933 року учителька Могильненської школи, пенсіонерка Панченко Марія Сидорівна 1925 р.н.: "На кладовищі; були вирізані хрести (для опалення), в селі не було котів, собак, не літали ворони. Виснажені, опухлі, безсилі - такими йшли люди на роботу. Частина з них до роботи не доходила, частина не поверталася додому - з голоду вони вмирали на вулиці, на полі, в долинах... І страшно було: невідомо, хто завтра виживе".

      А люди боролися за життя, як могли. Ось спогади пенсіонера Манзюка Степана Микитовича 1923 р.н., жителя с.Казавчина: "Не було хліба. Щоб якось прожити, люди йшли до річки, визбирували на дні скойки і варили з них юшку. Інші ходили до цукрозаводу в Солгутове за мелясою і сухим жомом, щоб спекти з них "плецики" (коржики). Від недоїдання падали з ніг і вмирали... Щоденно підвода їздила по селу, підбирали померлих і закопували їх без трун і християнських почестей. Скільки тоді пішло передчасно із життя людей, точно сказати не може ніхто. Старожили називають цифру до 600 чоловік."

      До нині не встановлена кількість жертв голоду 1932-1933 рр. в Україні. Сталінське керівництво заборонило згадувати про нього в засобах інформації. У січні 1933 р., коли від голоду щоденно гинули десятки тисяч селян, Сталін на об'єднаному пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) заявив, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік і що в цьому можуть сумніватися лише затяті вороги радянської влади.

      Дослідники називають різні цифри померлих від голоду, які істотно різняться - від 3,0 до 11 млн. чоловік. За свідченнями старожилів в кожному селі Гайворонського району від недоїдання померло від 200 до 600 чоловік. Кістлява рука Голодомору забрала більше людей, ніж загинули за всі роки Великої Вітчизняної війни. Доказом великої смертності в 1932-1933 роках на Гайворонщині є переписи населення, які проводила влада в 1920, 1926, 1938 роках. В 1920 році населення Гайворонського району складало 3 тис. 311 чол., в 1926 - 6 тис. 368 чол., 1938 - 9 тис. 256 чол. (додаток 8.2.1) Таким чином, з 1920 по 1926 рік природний приріст населення в рік становив 509,5 чол., а з 1926 по 1938 - лише 174 чол... (додатки 8.2.2 та 8.2.3) Скільки життів було перервано, скільки людських доль було понівечено, скільки душ ніколи не побачили світ... через "червоний Голодомор".

 

Висновок


      Голодомор, штучно створений сталінським керівництвом, був однією з найжахливіших за останні декілька століть трагедій українського народу. 

      Здавалося б скільки літ минуло від тих трагічних подій, та спокійно розповідати про них старожили не можуть. Ось такі жахи чинила влада, яка називала себе народною. І це - на родючій землі, в мирний час. Тому про найбільший злочин сталінізму світ повинен знати. Нещодавно розсекречено унікальний документ: на ХVІІ з'їзді ВКП(б) тодішній нарком оборони Клим Ворошилов сказав: "Ми пішли свідомо на голод, бо нам потрібен був хліб, але жертвами голоду були не трудові елементи, а куркульство". Насправді ж ними стали працьовиті хлібороби й їхні діти. І цього факту ніхто й ніколи не спростує!

      Голодомор остаточно зломив опір селян колгоспно-феодальній системі, суттєво підірвав сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Саме цього прагнув тоталітарний режим, саме про це цинічно говорили його ставленики в Україні. «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!». Ці слова належать секретарю ЦК КП(б)У і секретарю Дніпропетровського обкому КП(б)У М.Хатаєвичу. Вони відбивали настрої усього тодішнього керівництва ВКП(б).

      І коли дехто зараз з обуренням каже: "Навіщо згадувати той голод, ятрити душі? Загиблих уже не повернеш...". Таким людям нагадуємо, забути це - великий гріх. Простити - теж. Усе має бути назване своїм іменем: брехня - брехнею, злочин - злочином... Бо без цього не повернеться до нас ні віра, ні святе почуття справедливості. Прах мільйонів загиблих від Голодомору 1932-1933 років стукає в наші серця. Таке зло ніколи не повинно повторитися!

 

________________________

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Волошина К. Таке не забувається //
Гайворонські вісті. - 2003. - 5 квітня.


2. Галина Берізка Павлик //
Гайворонські вісті. - 2008. - 26 липня.

3. Гудима А. Кара без вини. - К., 1993.

4. Дунаєвський Р. Соціальна катастрофа минулого століття //
Гайворонські вісті. - 2007. - 17 жовтня.

5. Конквест Р. Жнива скорботи. - К., 1993.

6. Костюк К. Сталінізм в Україні (ґенеза і наслідки). - К., 1995.

7. Кузьменко О. На голод пішли свідомо //
Освіта. Спецвипуск-підручник. - №1.

8. Кульчицький С. Голодомор-33: чому і як? //
Гайворонські вісті. - 2007. - 24 листопада.

9. Кульчицький С.Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. - К., 2008.

10. Лисак О. Чорний світ над чорноземом //
Голоси із 33-го. Голодомор на Кіровоградщині.

11. Лук'яненко Л. У листопадові жалобні дні //
Кому був вигідний Голодомор? - К. - 2003.

12. Мельник О. Світ знав про це, але мовчав //
Українська газета плюс. - 2005. - 8 грудня.

13. Музиченько Я. Біль від Голоду //
Україна молода. - 2005. - 29 листопада.

14. Муржак П. Вмирали дорослі і діти //
Гайворонські вісті. - 2006. - 25 листопада.

15. Павличук О., Комірний О.
Гайворонщина - перлина подільського краю. - Кіровоград, 2004.

16. Першогуба Н. Діти 33 року//
Гайворонські вісті. - 2008. - 19 липня.

17. Соломко В. Злочин без каяття //
Гайворонські вісті. - 2003. - 15 лютого.

ДЖЕРЕЛА
Свідчення очевидців Голодомору (87 свідчень)

 

Воїни, партизани, підпільники, загиблі,
померлі від ран і зниклі безвісти в роки 
Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років

З перших днів Великої Вітчизняної війни на Гайворонщині розпочалася евакуація підприємств. Вивозиться в тил обладнання тепловозоремонтного заводу і Заваллівського графітового комбінату. Виїжджає туди й частина персоналу цих підприємств, де продовжує працювати на оборону країни. До Уфи переїздить Гайворонське профтехучилище (нині аграрний ліцей).

На підступах до району наступ фашистських військ стримували підрозділи 6, 12 і 18-ї армій. З 28 липня до 2 серпня німецькі частини окупували населені пункти району. З перших днів окупації гітлерівці почали розбій і пограбування.

Людей, як худобу, вивозили до Німеччини на примусову роботу. У неволі за неповними даними опинилися понад 400 мешканців району.
На окупованій території гірка доля чекала єврейське населення. В ніч па 16 лютого 1942 р. гітлерівці разом з поліцаями розстріляли в Хащуватому 986 громадян, серед яких було 376 дітей. А всього за період окупації в районі було розстріляно 1 726 безвинних людей, у тому числі 541 дитина.

У відповідь на свавілля та жорстокість ворогів у районі створюються підпільні організації. Підпільні групи починають діяти в Таужному, Хащуватому, Сальковому, Червоному, Берестягах, Вікниній та інших населених пунктах. У Гайвороні діяв підпільний райком партії.

У березні 1943 року через північну частину району пройшло кавалерійське з'єднання М. І. Наумова. В серпні цього ж року створюється місцевий партизанський загін «Прибужець». А в жовтні з 4-го Українського фронту був викинутий парашутний десант Кухаренка. Прибулі з «великої землі» зв'язались із партизанським загоном «Прибужець» та іншими групами народних месників, що діяли на цій території і об'єднали їх в один партизанський загін, який назвали «Буревісник». Партизани громили гарнізони противника, нападали на ворожі обози, знищували техніку, наносили удари по залізничних комунікаціях тощо. Так, 15 листопада 1943 року було розгромлено румунську жандармерію у с. Бандуровому. Щоб помститися, окупанти 18 листопада спалили велику частину селянських будівель.

У партизанський загін «Буревісник» влилося багато підпільників з райцентру та сіл, зокрема, 27 радянських офіцерів, яких удалося звільнити з табору військовополонених.

У серпні 1943 р. від рук фашистських прислужників загинув керівник підпільного райкому партії Микола Зимолін.

У червні 1942 р. вороги викрили підпільну організацію у с. Таужному, заарештували і стратили її керівників. Був розстріляний один із керівників Гайворонського підпілля С. Л. Федченко, відповідальний секретар районної газети «Шлях комуни» Г. Г. Грабовецький та інші патріоти.

Підпільники тримали зв'язки з другою партизанською бригадою, що діяла в Шабелянських лісах на Вінниччині.
Війська II Українського фронту наближались до Прибужжя. Загін розвідників під командуванням М. О. Чернявського 10 березня 1944 р. першим з наступаючих частин вийшов до Південного Бугу. Отримані дані були відправлені до штабу танкового з'єднання. Увечері передові загони 29-го танкового корпусу вийшли на північну околицю Гайворона. А вранці наступного дня за ними приспіли піхотинці 20-го гвардійського стрілецького корпусу 4-ї гвардійської армії (генерал-лейтенант І. В. Галанін).

Гайворонський район звільняли також частини 5-ї гвардійської танкової армії (маршал бронетанкових військ П. О. Ротмістров) під час проведення II Українським фронтом Умансько-Ботошанської операції.

Найбільш запеклі бої точилися за с. Хащувате і переправу через Південний Буг.
Останній населений пункт (с. Бандурове) було звільнено 14 березня підроз¬ділами 62-ї стрілецької дивізії.
Великою ціною заплатили гайворонці за перемогу. В роки війни загинув 4 481 житель району. На 2 385 з них прийшли «похоронки», 2 096 пропали безвісти, 333 померли від ран, 101 замучений у полоні. В братських могилах на території району похований 561 чоловік, з них 18 офіцерів, 433 сержанти і солдати, 105 партизанів і підпільників.

За період з березня 1944 р. до 1945 р. Гайворонським райвійськкоматом було мобілізовано 3 737 солдатів і сержантів. А всього на фронтах Великої Вітчиз¬няної війни воювало понад 12 тисяч жителів району. Більшість з них нагород¬жені бойовими орденами і медалями, а три наших земляки - Г. В. Балицький з Берестягів, Ф. С. Костюк і Д. І. Осатюк з Могильного - удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Фашистсько-румунська окупація району тривала 2 роки і 7 місяців. Були пограбовані і зруйновані промислові підприємства, колгоспи, установи, житлові і господарські будівлі. Зокрема, в с. Хащуватому зруйновано електростанцію, радіовузол, дві середні школи, 4 промартілі, два клуби, кінотеатр на 600 місць, пошту, аптеку (у сукупності 567 будинків). Гітлерівці знищили 81 % великої рогатої худоби, 90 % свиней, забрали кращих коней. Під час жнив за вказівкою окупантів обмолочений хліб вивозився на великі млини Гайворона і Салькового, звідки борошно відправлялося до німецької армії. За період окупації сума збитків Гайворонському району, завданих ворогами, становила 808 мільйонів 570 тисяч гривень.

Тільки-но Прибужжя було визволене від німецьких і румунських поневолювачів, розпочалася відбудова. Колгоспники вийшли засівати весняну ниву, для чого держава виділила кредити і насіння. У квітні стає до ладу тепловозо-ремонтний завод. Починають функціонувати вузькоколійка, масло - і млин-заводи, гранітний кар'єр, а згодом і Сальківський цукрозавод. Відновлюється робота шкіл, відділення Держбанку, ощадної каси. У 1944 р. був відновлений земельний фонд колгоспників довоєнного року.

 

____________________________